Рівень негативного ставлення громадян України до влади є найбільшим за усі 22 роки з дня проголошення самостійності. Основні державні інституції — парламент, уряд, правосуддя — практично втратили довіру людей. Держава залишає напризволяще майже всі сектори своєї відповідальності перед суспільством — від безпеки та оборони до підтримки фундаментальних наук і розвитку національної ідентичності. У близькій перспективі у влади не залишиться грошей для збереження основного ресурсу лояльності до неї — пенсіонерів та працівників бюджетних установ.
Така держава не має жодних перспектив бути інтегрованою у європейський цивілізаційний простір.
За останні три роки розвинулися та виокремилися лише два процеси, які підтримуються на усіх рівнях владної піраміди: по-перше, тіньова утилізація бюджетних коштів в інтересах вертикально інтегрованого правлячого клану, по-друге, збільшення рівня легальних та нелегальних поборів з громадян і підприємств в установах, з якими вони вимушені контактувати — правоохоронною системою, виконавчими органами, місцевими радами та адміністраціями.
Наслідками усталення такої системи взаємодії влади із суспільством є розвал основних інфраструктур життєзабезпечення, збільшення кількості людей, які травмуються і гинуть у аваріях на виробництві, транспорті та навіть у побуті, занепад охорони здоров'я, низька якість освіти, особливо серед молоді з незаможних родин. Так само ця система генерує усі види злочинності, породжує безпритульність, стимулює наркоманію, алкоголізм, соціальні пандемії. Вона ж практично ліквідувала обороноздатність країни.
Усвідомлюючи потужність внутрішніх загроз, на які держава своїми діями чи бездіяльністю наражає країну та саму себе, парламентська опозиція мала б протиставити цим загрозам інтенсивну політичну роботу, спрямовану на побудову сучасного — перш за все прозорого та відкритого механізму виконання державою своїх основних функцій щодо забезпечення суспільного розвитку.
Ще 1-го грудня 2011 року чільники основних конфесій країни звернулися до суспільства і політиків із відозвою, де зокрема зазначили: «Ми закликаємо всіх людей доброї волі – незалежно від релігійної, національної, політичної приналежності – засвідчити соборність, розкрити духовний потенціал, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любові, справедливості й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка – найкращий захист в умовах політичних та економічних криз.
Особливо ж ми звертаємо свій заклик до тих, хто має авторитет і повагу людей, мудрість та життєвий досвід: об’єднаймо свої зусилля для служіння українському народу! Разом ми зможемо сформувати активну і плідну громадську позицію щодо визначних питань суспільного життя.
Переконані, що лише у вільному діалозі нам може відкритися живе мислення, яке спонукатиме кожного до особистої відповідальності за ближнього, за свою громаду та свою країну – мислення, сповнене правди, здатне звершити духовне оновлення суспільного життя».
Фактично це — заклик до кардинальної переорганізації взаємин держави із суспільством. Найпотужнішим та практично безальтернативним засобом побудови таких стосунків нового типу є інтеграція України до європейського цивілізаційного простору, який історично сформований значною мірою саме християнським віровченням.
Про безальтернативність європейської інтеграції України наприкінці травня у своєму листі «День Європи», звертаючись з неволі до «політиків усіх таборів», написала Юлія Тимошенко. Як досвідчений політик вона пропонує спосіб уникнення зростаючих загроз для самого існування держави:
«Я ще раз прошу політиків всіх таборів заради наших дітей, заради збереження нашої нації зібрати всеукраїнський круглий стіл та прийняти декларацію про мораторій на використання мовних та історичних антагонізмів в політичних та виборчих технологіях, про мораторій на публічну грубу агресію в міжпартійних та міжособистісних стосунках. Я закликаю визначити спільний план дій щодо інтеграції України до Європейського Союзу».
Президент нібито теж не відкидає можливості діалогу між різними політичними силами щодо шляхів європейської інтеграції України.
Більшість політиків, тим часом, продовжують існувати у своєму віртуальному світі, розгортаючи сюжети численних конфліктів, які не мають жодної перспективи конструктивного вирішення. Вони загралися у власну публічність на темному тлі стагнації державних інституцій. Рівень довіри до опозиції, коли й демонструє певну позитивну динаміку, є результатом зневіри у персонажах, які уособлюють владу.
Однак, заклик до проведення Національно Круглого столу, як універсального механізму порозуміння на шляху європейської інтеграції, знайшов свою підтримку у громадських діячів та експертів, які оприлюднили своє повідомлення про намір організувати роботу Національного круглого столу.
“Україні необхідний діалог та компроміс для досягнення стратегічної мети – вступу до Європейського Союзу. Підтримуючи ідею політичного діалогу, ми готові особистою участю долучитися до її реалізації та закликаємо компетентних представників громадськості, експертів, політиків взяти участь у такому постійно діючому Круглому столі.” Говориться у листі, який, зокрема, підписано: почесним президентом Києво-Могилянської академії В'ячеславом Брюховецьким, знаним правником-конституціоналістом Віктором Мусіякою, професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком, редактором сайту «Історична правда» Вахтангом Кіпіані, політологом і публіцистом Остапом Кривдиком та ще низкою експертів та громадських діячів, серед них також автор цих рядків. Переконий, що це коло буде розширюватись, воно є відкритим для всіх прихильнків європейського шляху розвитку нашої країни.
Разом з однодумцями ми готуємо перший, громадський етап Національного круглого столу, який відбудеться найближчим часом. Його учасники визначать перелік першорядних кроків щодо реалізації євроінтеграційних прагнень України.
Зрозуміло, що процес роботи Круглого столу не буде легким. Він являтиме собою зіткнення думок та позицій по різному небайдужих до долі країни людей. Проте, сам факт його постійної діяльності, привнесе в українську політику дефіцитну сьогодні у ній змістовність та осмисленість цілей.
Сергій Бондарчук,
громадсько-політичний діяч
Немає коментарів:
Дописати коментар